dyvosny | Шипіт-2016 - День 1 (Reply)

4 липня. понеділок. Ну, що ж, сьогодні я так чи інакше маю дістатися Шипоту.

Ранок. За-за гір підіймається сонце і його світло потроху повзе до мене.

Поснідав, зібрав речі.

І рушив до Воловця.

Он, полишаю я ті гори, в яких заночував.

Йду пагорбами.

І от вже залізничний переїзд за яким центр Воловця.

Переїзд закритий шлакбаумом - потяг перевозить якісь комбайни.

Гарна погода сприяла тому, що я таки не став з важким наплічником шкандибати назад до вокзалу, там проситись в бус, чекати коли він заповниться, адже всі піпловмісні потяги давно вже поприбували і всі чуваки мабуть вже пороз'їжджались...

...до того ж психологічно важко вертати назад...

...адже не треба назад - тільки вперед...

...коротше - я йду пішки.

По ідеї там десь кілометрів 12-ть. Ну, може трошки більше.

Та байдуже, он краще можна помилуватись залізничним мостом.

Це вже я підходжу до селища Гукливий.

Під залізничним мостом проїжджають дальнобійники.

А от і сам міст.

Не зважаючи, що небом блукали хмари, дощу так і не було. Пвено хмари полетіли собі поливати гори.

Автобусна зупинка "Гукливий".

Гукливська школа.

А це підходячи до центру селища.

Капличка та може якийсь готельний комплекс.

За столиками сидять, відпочивають люди.

І байдуже на хмари. Вищі сили мене від дощу берегли.

Тож вперед. Жовта будівля то наче місцевий дит садок.

Черепиця, сіно, котяра.

Кактуси і грошові дерева у вазонах.

Городики. То мабуть квасоля повзе по встромлених у землю кілках.

Для гусей все що треба - трава і вода.

Коні.

Лоша має стильну зачіску таку.

А я крокую далі.

І от Гукливий - всьо! Викреслюємо.

А от далі, що цікаво.

Ну, буває, може так зірки сходяться, а може щось інше.

На тій частині дороги, де пару крутих поворотів, що дорогу яка йде у напрямку півдня розвертає на стовісімдесят градусів і вона йде на північ, а потім так само розвертає і вона знову прямує в південному напрямку...

...зупиняється бус, прекрасні люди якого (зокрема Соломія) змогли уламати водія, який мабуть зроду не переварює усіляких хіпі, підібрати мене на дорозі, адже було вільне місце... і водій неохоче бере мене на борт, при чому я поставив умову, що погоджусь їхати лишень за безкоштовно... і мене беруть.

Так залишок шляху я подолав разом ось з цими прекрасними людьми, які наразі біля кафе-бару-магазину Плай вивантажують з буса речі.

Я озираюсь. На небі - шматочки вати.

Нам до Шипоту йти он в цю сторону.

А тепер можна потроху представляти цих чарівних створінь, долі яких в цьому безмежному океані життя бува якимось дивним чином перетинаються з моїм.

Це - Соля Буквоїдка.

Вова і Ніна.

Отже поки що представили трьох - Солю, Вову і Ніну. Інших - згодом.

А поки закріплюємо на собі речі.

І рушаємо. До Шипоту, до галявини ще треба попоходити.

Тож ми йдемо.

І сонце радісно нам світить.

По дорозі зустрічаються бики в хорошому розумінні цього слова.

Сподіваюсь вони не бодаються.

Цією вузькою дорогою час від часу проїжджає той чи інший транспортний засіб, тож доводить розходитись в сторони.

Але наша хода триває.

І от вже струмок-гірська річка від водоспаду. Тут дві дороги - правіша веде до водоспаду, а лівіша - на гору на галявину. Нам - на галявину.

Але перед заходом вгору - відпочинок. Звідкись з'являється прекрасна дівчина Влада і Соля їй розповідає про свій важкий наплічник.

Інша частина компанії вирішила перепочити у затінку дерев.

Синя кружка з вином, або якимсь коктейлем, де щось намішувалось алкогольне з колою гуляє колом. Така собі чаша миру.

Коли всі інші рушають далі, Соля з Владою лишаються тут, кажуть - наздоженуть. Влада взагалі сюди дісталась з Києва стопом і немає при собі ані спальника ані намету. Але світ не без добрих людей. Та і взагалі доля завжди посміхається прекрасним людям. На Шипоті вписка знайшлась. Та то може якось Влада переповість, як все було - попитаєте у неї.

А ми от виходимо на галявину.

Нас вітають. Ми на Шипоті. Місце, яке щороку притягує наче магнітом купу божевільних, творчих, вільних людей.

Ось вона - галявина.

Погляд назад - звідки прийшли.

Вова.

Ніна мабуть прислухається, пробує відчути цю чарівну мить.

А це - Василь і Михайлина.

Люди, що вже встигли розміститись на галявині. На шматку картону напис "Welcome".

Дехто скубає чорницю.

А ми ходимо - оглядаємо територію.

Обираємо місце для тоборування.

Думаємо, що може десь тут оселитись.

Тут на галявині вирує своє, зовсім інше життя.

Тут просто можна бути.

Милуватись горами.

Поряд у лісі течуть з гір ріки. Розглядаємо ідею оселитись на протилежному від галявини березі ріки.

Поки всі визначались з місцем - Вова і я пішлим на пошуки Солі, яку ми лишили разом із Владою напівдорозі до галвини і далі відпочивати. Вона мала нас наздогнати. І ось ми її таки знайшли.