Шипіт-2016 - Воловець
Jul. 11th, 2016 09:25 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dyvosny3 липня. неділя. Поряд з вокзалом очікує купа малих бусиків, водії яких постійно запитують "куди їдемо?".
Відповідаю, що до Шипоту, але йду пішки. Інша молодь тим часом домовляється з водіями щодо вартості проїзду.
А я вирішив йти через гори, через хребет. Зрештою, чому б і ні? Як то кажуть, легких шляхів ми не шукаємо. Озираюсь по сторонам - погляд на ліво від вокзалу.
І от рушаю по праву сторону, попередньо купивши в супермаркеті Рукавичка черешнево-вишневий йогурт і одразу його прокотнувши. Нехай це буде сніданок.
Такі малюнки на будівлях певно лишились ще з радянської доби.
У Воловці є пару п'ятиповерхівок, дивлячись на які можна уявити себе майже в будь-якому іншому місті України - в тому ж таки Києві.
Переходжу залізничні колії.
Попереду дерев'яна церква і дві жіночки в чорному чимчикують до неї. Загалом то це восьма ранку. Перед церквою в дерев'яному будиночу - невеличка крамничка.
Церква вид збоку.
Вихід на погорб.
Сохнуть калюжі.
А це Воловець. Вірніше, його частинка, бо це селище розтягнуте.
Але мені туди - на вершину. Потім по верщинам прямісінько на Шипіт.
Не гаю часу - йду вперед.
Погляд в сторону.
Дорога веде до підніжжя гір.
Переходжу річку Звор.
Привал, щоб спуститись до річки, попити водички. Не знаю, можна її пити чи ні, але я пив.
Озираючись на гори.
Поглядаючи на малі ялини.
Забираю речі.
І рушаю далі.
Шлях веде через такі от гігантські ялини, чи то пак смереки.
Тут невеличкий водоспад.
Транспорт певно для тягання лісу з гір.
Місток через річку.
Тече Звор.
Мені якусь дорогу підказали, яка має вивести по ідеї до руїн сироварні.
Ну, я по ній і потопав.
На шляху зустрічались гарні рослини.
Загалом то дорога мала відгалудження, і я завжди обирав ліву стежку.
Там, десь в стороні хмарилося.
Але вірити в те, що піде дощ аж ніяк не хотілося.
А чорні хмари тим часом затягували небо.
І зривався вітерець.
Та байдуже - я милувався квіточками і якимись червоними ягодами.
І йшов далі, туди, куди вела стежка.
Погляд назад.
Все ж було вже якось неспокійно.
Розкол, тектонічний зсув, - подумав я.
Хмари-хмари. Але ж як гарно, нє?
З кожним метром позаду відкривається чарівний простір.
І я вперто штурмую гору.
Але ось тут мене і накрила злива.
По розщелинами побігли грязьові, глиняні потоки
Дощ лив. Все небо сіре, тож жодних надій на його скорше припинення були певно що марні. Далі підійматись з важкими речами по слизькій розмоклій дорозі вгору було фактично нереально.
О, клас, тут малина є! - думаю я в такий скрутний момент.
Однозначно треба розбивати тут табір і чекати мабуть наступного дня. Може накрившись дощовиком ще збігати в Воловець за продуктами.
А дощ все ллє.
За гору чіпляються хмари.
Кадр з фільму жахів.
Коли злива переходить в дощ, то складається враження, що дощу ти вже не помічаєш. В порівнянні зі зливою - це ніщо.
А отже є час розкласти намет.
Саме тут, серед цих от гарних квітів. Їх, правда, довелось трошечки прим'яти.
З місця намету відкриватиметься такий ось вид.
Все, намет розкладено.
Але і дощ вже вщух. Можна було б по ідеї рушати далі. Але, думаю, поки зберу намет, знову дощ піде. Тож, раз вже прийняв рішення тут ночувати, значить буду ночувати.
Вертаю у Воловець за продуктами.
Та сама чиста і прозора річка Звор перетворилась на жовту каламутну грязуюку.
Нє, звідси воду вже не поп'єш.
А десь там, на схилі гори стоїть мій намет.
А це вже той самий Воловець.
І от я вже крокую по його центральним вулицям.
Містечко живе своїм життям.
А піпл з великим наплічниками і каріматами продовжує йти і йти. Шукаючи автобусні зупинки.
Певно що всі вони йшли на Шипіт.
Доречі, групки тих, які знайшли собі бусик і домовились за проїзд...
...часто просили зупинитись біля Рукавички щоб набрати величезні пакети всякої різноманітної їжі.
Вони потім завантажували пакунками бусик...
...і рушали на Шипіт (вірніше до Подобовця та Пилипця). Тільки уявити - якісь півгодинки і ці чуваки вже будуть розкладати намет на Шипоті.
Певно у нас різні шляхи. Наразі ж я теж в Рукавичку.
Йдучи назад звертаю увагу, що вулицями вільно швендяють кури.
Тут у Воловці про всіх новоприбулих патлатих і у чудернадському одязі певно кажуть, що "це Шипіт".
Вертаю назад, проходжу повз ту саму дерев'яну церкву.
Отам у підніжжя гір займають буденними недільними турботами Воловчани.
А я шкандибаю вгору до свого намету.
І от він - пакунок з їжею.
І от коли я вже був на місці, знову почалось хмаритись.
Знову пішов дощ.
Зрештою він не довго лив.
І от досхочу наївшись принесеними продуктами...
...і не зважаючи, що гірськи дорогами струменіє пінячись жовта вода...
...я вирішую без важкого наплічника пробігти стежкою до вершини, подивитись куди вона веде і зорієнтуватись, куди йти далі завтра зранку по хребту.
Тож - на гору.
Схил місцями був доволі крутий.
Але без важких речей долався легко.
І весь світ лежав наче на долонях.
І тут - стежка закінчилась. Далі хащі. Поліз через хащі, але зрозумів, що перелізаючи і обходячи повалені древа, щільно переплетені кущі, можна ненароком заблукати вирішив, тим паче з важиким речами і з гітарою через хащі можна і не пройти.
Виліз з цих хащів мокрий до нитки - позбирав з листя на свій одяг всю вологу.
Тож лишалось лише милуватись цією місциною.
Розглядати покриті хмарами ліси.
Відчувати їх надзвичайну енергетику.
Не знаю, все ж почуваєшся птахом.
Іншими словами - тут гарно.
Згодом пішов вниз.
Обережно крутою розмоклою стежкою, яка стрімко веде у низ.
Пвено, за цією земляною повернею приховані скелі.
От вони - скелі в розмитій стежці.
І вже повернувшись до намету почав ходити і ласувати малиною.
Не, те щоб її тут було дуже багато, але мені вистачало.
Отже, завтра спускають у Воловець і мабуть що поїду якимсь бусиком, чи може знайду де зупиняється і дочекаюсь автобуса, чи мо пішки піти... Завтра вирішу. Ясно одне, що на хребет не вийду, стежка, якою йшов - тупикова.
Натискати тут для ПРОДОВЖЕННЯ - ШИПІТ-2016 - ДЕНЬ 1
Відповідаю, що до Шипоту, але йду пішки. Інша молодь тим часом домовляється з водіями щодо вартості проїзду.
А я вирішив йти через гори, через хребет. Зрештою, чому б і ні? Як то кажуть, легких шляхів ми не шукаємо. Озираюсь по сторонам - погляд на ліво від вокзалу.
І от рушаю по праву сторону, попередньо купивши в супермаркеті Рукавичка черешнево-вишневий йогурт і одразу його прокотнувши. Нехай це буде сніданок.
Такі малюнки на будівлях певно лишились ще з радянської доби.
У Воловці є пару п'ятиповерхівок, дивлячись на які можна уявити себе майже в будь-якому іншому місті України - в тому ж таки Києві.
Переходжу залізничні колії.
Попереду дерев'яна церква і дві жіночки в чорному чимчикують до неї. Загалом то це восьма ранку. Перед церквою в дерев'яному будиночу - невеличка крамничка.
Церква вид збоку.
Вихід на погорб.
Сохнуть калюжі.
А це Воловець. Вірніше, його частинка, бо це селище розтягнуте.
Але мені туди - на вершину. Потім по верщинам прямісінько на Шипіт.
Не гаю часу - йду вперед.
Погляд в сторону.
Дорога веде до підніжжя гір.
Переходжу річку Звор.
Привал, щоб спуститись до річки, попити водички. Не знаю, можна її пити чи ні, але я пив.
Озираючись на гори.
Поглядаючи на малі ялини.
Забираю речі.
І рушаю далі.
Шлях веде через такі от гігантські ялини, чи то пак смереки.
Тут невеличкий водоспад.
Транспорт певно для тягання лісу з гір.
Місток через річку.
Тече Звор.
Мені якусь дорогу підказали, яка має вивести по ідеї до руїн сироварні.
Ну, я по ній і потопав.
На шляху зустрічались гарні рослини.
Загалом то дорога мала відгалудження, і я завжди обирав ліву стежку.
Там, десь в стороні хмарилося.
Але вірити в те, що піде дощ аж ніяк не хотілося.
А чорні хмари тим часом затягували небо.
І зривався вітерець.
Та байдуже - я милувався квіточками і якимись червоними ягодами.
І йшов далі, туди, куди вела стежка.
Погляд назад.
Все ж було вже якось неспокійно.
Розкол, тектонічний зсув, - подумав я.
Хмари-хмари. Але ж як гарно, нє?
З кожним метром позаду відкривається чарівний простір.
І я вперто штурмую гору.
Але ось тут мене і накрила злива.
По розщелинами побігли грязьові, глиняні потоки
Дощ лив. Все небо сіре, тож жодних надій на його скорше припинення були певно що марні. Далі підійматись з важкими речами по слизькій розмоклій дорозі вгору було фактично нереально.
О, клас, тут малина є! - думаю я в такий скрутний момент.
Однозначно треба розбивати тут табір і чекати мабуть наступного дня. Може накрившись дощовиком ще збігати в Воловець за продуктами.
А дощ все ллє.
За гору чіпляються хмари.
Кадр з фільму жахів.
Коли злива переходить в дощ, то складається враження, що дощу ти вже не помічаєш. В порівнянні зі зливою - це ніщо.
А отже є час розкласти намет.
Саме тут, серед цих от гарних квітів. Їх, правда, довелось трошечки прим'яти.
З місця намету відкриватиметься такий ось вид.
Все, намет розкладено.
Але і дощ вже вщух. Можна було б по ідеї рушати далі. Але, думаю, поки зберу намет, знову дощ піде. Тож, раз вже прийняв рішення тут ночувати, значить буду ночувати.
Вертаю у Воловець за продуктами.
Та сама чиста і прозора річка Звор перетворилась на жовту каламутну грязуюку.
Нє, звідси воду вже не поп'єш.
А десь там, на схилі гори стоїть мій намет.
А це вже той самий Воловець.
І от я вже крокую по його центральним вулицям.
Містечко живе своїм життям.
А піпл з великим наплічниками і каріматами продовжує йти і йти. Шукаючи автобусні зупинки.
Певно що всі вони йшли на Шипіт.
Доречі, групки тих, які знайшли собі бусик і домовились за проїзд...
...часто просили зупинитись біля Рукавички щоб набрати величезні пакети всякої різноманітної їжі.
Вони потім завантажували пакунками бусик...
...і рушали на Шипіт (вірніше до Подобовця та Пилипця). Тільки уявити - якісь півгодинки і ці чуваки вже будуть розкладати намет на Шипоті.
Певно у нас різні шляхи. Наразі ж я теж в Рукавичку.
Йдучи назад звертаю увагу, що вулицями вільно швендяють кури.
Тут у Воловці про всіх новоприбулих патлатих і у чудернадському одязі певно кажуть, що "це Шипіт".
Вертаю назад, проходжу повз ту саму дерев'яну церкву.
Отам у підніжжя гір займають буденними недільними турботами Воловчани.
А я шкандибаю вгору до свого намету.
І от він - пакунок з їжею.
І от коли я вже був на місці, знову почалось хмаритись.
Знову пішов дощ.
Зрештою він не довго лив.
І от досхочу наївшись принесеними продуктами...
...і не зважаючи, що гірськи дорогами струменіє пінячись жовта вода...
...я вирішую без важкого наплічника пробігти стежкою до вершини, подивитись куди вона веде і зорієнтуватись, куди йти далі завтра зранку по хребту.
Тож - на гору.
Схил місцями був доволі крутий.
Але без важких речей долався легко.
І весь світ лежав наче на долонях.
І тут - стежка закінчилась. Далі хащі. Поліз через хащі, але зрозумів, що перелізаючи і обходячи повалені древа, щільно переплетені кущі, можна ненароком заблукати вирішив, тим паче з важиким речами і з гітарою через хащі можна і не пройти.
Виліз з цих хащів мокрий до нитки - позбирав з листя на свій одяг всю вологу.
Тож лишалось лише милуватись цією місциною.
Розглядати покриті хмарами ліси.
Відчувати їх надзвичайну енергетику.
Не знаю, все ж почуваєшся птахом.
Іншими словами - тут гарно.
Згодом пішов вниз.
Обережно крутою розмоклою стежкою, яка стрімко веде у низ.
Пвено, за цією земляною повернею приховані скелі.
От вони - скелі в розмитій стежці.
І вже повернувшись до намету почав ходити і ласувати малиною.
Не, те щоб її тут було дуже багато, але мені вистачало.
Отже, завтра спускають у Воловець і мабуть що поїду якимсь бусиком, чи може знайду де зупиняється і дочекаюсь автобуса, чи мо пішки піти... Завтра вирішу. Ясно одне, що на хребет не вийду, стежка, якою йшов - тупикова.
Натискати тут для ПРОДОВЖЕННЯ - ШИПІТ-2016 - ДЕНЬ 1
