На Івана Купала

[dyvosny]

Місто потроху видихало повітря після чергового першого дня робочого тижня, сіріючи десь там, вдалині, за озером, за лісом, за станцією Академістечко. Згодом місто запалає вогнями і засне. А серед очерету продовжуватиме хлюпати вода і нести сплетені вінки вздовж берега.





Не слід гадати, загаджувати бажань, шукати цвіт папороті. Адже рано чи пізно трави відчують твій слід. І ти раптом натрапиш на пісню мавок, яка оповиє тіло і потягне тебе в глиб лісу, в глиб озера, в глиб полів і змієподібних стежок. Розчине тебе у сні.



Коли вертатимешся, то серед тьмяних вогнів та облетених колючим дротом територій лунатиме собачий гавкіт. Стогін металевих контрукцій відчуватиметься скрізь і в’їдатиметься в мозок.



Ти знову заженеш себе в пастку, адже літо не всім дарує свободу. Але ти виберешся. Мало хто помітив, що в торбинці у тебе сяяла квітка папороті. Це ключи на волю. А ще з неї можна заварювати чай.



* У цьому пості використано фотографії Наташі Піднебесної